Всю ніч ішов сніг, Я трохи злякався, Як перезимую без пальта. А зранку виявилось, що всю ніч З небес на землю сипалися білі айстри. Бо зараз же літо...

    Борис Єгіазарян: «По-перше, я дякую всім американцям та президенту Байдену за цю велику підтримку, яку отримала Україна. 

    Ще я маю прохання до американського народу. Прохання особисто від мене як митця, як представника мистецької спільноти і як українського політичного діяча (а я є активним в політиці): ми дуже-дуже просимо надати Україні літаки!

    Для того, щоб війна не тривала так довго, для того, щоб війна не була такою жорстокою, щоб не гинули наші матері, дітки, воїни наші, мирне населення... для того, щоб це припинилося якомога швидше − нам потрібні літаки. Бо літаки – це життя наших людей!

    Я прошу, щоб американці, які прийдуть на виставку, передали Президенту Байдену та своїм представникам влади мій заклик про нашу велику потребу в літаках! І нехай не бояться, що ми цими літаками полетимо росію бомбити. – Ні! Ми будемо цими літаками їх гнати з України. Якщо Америка дасть нам літаки, то й інші країни будуть готові дати літаки. Ну, й щоб танки, яких нам так багато дали – щоб вони не були знищені, а працювали, й для цього теж нам потрібні літаки.

    Нехай влада Америки помагає нам так, щоб Перемога була в цьому році. І це буде наша спільна Перемога».

    Маестро Борис Єгіазарян − український художник, який народився та виріс у Вірменії, належить до давно знаних митців України і для нас є великою честю представити його акварелі та олійний твір на виставці в Бедфорді.

   Один з фільмів про нього, – «Сади Бориса Єгіазаряна», – починається його такими словами: «Щовечора проси прощення у Бога, наче це твій останній день. А твори щодня так, наче перед тобою – вічність». 

    Наше знайомство відбулося за досить складних обставин. То був 2014 рік, в Україні почалися масові вбивства на Майдані. Сергій Нігоян (український вірменин), світла молода людина з іще недавно дитячим обличчям читав поезію Шевченка. Його застрелили, бо ворог любить символи... Пан Борис написав прощальне слово і підтримував, як тільки міг, родину хлопця.   

    Я запитала, чи можy опублікувати ці слова прощання в українській християнській газеті «Наша віра» й отримала дозвіл. Так почалося наше спілкування. Я слухала інтерв'ю з митцем, захоплювалася мужністю, мудрістю та вмінню знайти дім на новій землі, потребі бути щедрим на добро. Слідкуючи за творчістю Бориса Єгіазаряна, я бачила чудо створення українського мистецтва з вірменським серцем. 

    Ось як пише про Бориса Єгіазаряна нинішній голова українського ПЕН-клубу А.Курков: «...Майже все життя Борис пише. Частіше пензлем та фарбами, рідше – ручкою. Але і ручкою на папері, і фарбами на полотні він пише одні і ті самі історії – історії про свій світ, про минуле цього світу, про його теперішнє. Якщо картини Бориса наповнені романтичним та біблійним символізмом, літературні його твори більш конкретні і, незважаючи на лаконізм, передають більш складний зміст того самого мікро-всесвіту, де історія цілого народу стає історією однієї людини і навпаки...

    1988 року у Вірменії розпочався національно-визвольний рух. Як і багато інших представників молодої творчої еліти, Борис відклав у бік свої персональні плани і надії, відклав свої пензлі та полотна і пішов у політику. Разом з однодумцями він готував свою Батьківщину до незалежності, брав участь у роботі комітету «Карабах». Разом з іншими активістами і членами комітету його заарештували і кинули до в'язниці. Пройшов свої кола пекла, але не зламався... Навіть тоді, коли в Єревані спалили його майстерню з майже усіма написаними за п'ятнадцять років життя роботами, стримав сльози... 

    Радянський Союз розвалювався. Раптом в'язниці почали відкривати двері. Його випустили якраз тоді, коли почалось військове протистояння з вже демо-реалізованою, але ще сильною Радянською Армією. Почалась і громадянська війна між минулим та майбутнім...  

    Як командир, Борис із добровольцями свого гірського селища Апаран захищав кордон. Художник не брав пензля до рук більше ніж три роки. Повернувшись до майстерні, він не міг писати. І тоді створив ці новели. А, повернувшись через письмо у своє дитинство, він повернувся і до життя, і до творчості. Це було давно. 

    Це було в іншій країні. В його іншій країні. Тепер його інша країна – рідна Вірменія – у нього в серці і пам'яті. Тепер він український художник, киянин зі стажем у чверть століття, філософ, поет, письменник, без творчого голосу якого світ української культури буде неповним. Саме завдяки цій «іншості», що є в його серці, він дивує нас своїм живописам, своїми думками і вчинками, своєю вірою в добро і людей, новелами, в яких поезії більше, ніж прози». Андрій Курков (З передмови   до книги: Борис Єгіазарян – Сорок Джерел. Вірші та оповідання. Львів, Вид-во   «Старого Лева», 2018. – 104 с.)

    Пан Борис Єгіазарян подарував нам можливість особистого спілкування і так відповів на питання про те, в яких музеях знаходяться його роботи: «По-перше і найголовніше: одна дуже дорога для мене робота знаходиться в музеї Білого Дому в Америці. Цю роботу колишній посол України в Америці подарував помічниці Президента Байдена.   

   Зрештою, картина перейшла у власність музею Білого Дому. Багато моїх картин знаходяться в музеях Франції, Швеції, Швейцарії, Італії. Дуже цікаві великі роботи належать, зокрема, збіркам Національного музею Вірменії, Національного музею України, представлені в Київській Картинній Галереї. Зараз відбувається велика виставка в Італії, було багато успішних виставок у Франції, Вірменії, США (зокрема в Нью-Йорку)».